Повернутися до списку
Попередня Наступна

Евакуаційні операції України в Афганістані, афганські біженці та питання внутрішньо переміщених осіб

Евакуаційні операції України в Афганістані, афганські біженці та питання внутрішньо переміщених осіб

В України великий досвід здійснення евакуаційних операцій – чого лише варті зусилля українських дипломатів щодо доставлення українців з-за кордону на Батьківщину, коли розпочалася коронакриза.

Однак наразі увага як української, так і міжнародної спільноти була прикута до подій в Афганістані та евакуації країнами своїх, і не тільки своїх громадян з Кабула.

Не стала винятком і Україна, яка здійснила 6 евакуаційних рейсів з Афганістану, забравши з контрольованого талібами Кабула більш як 650 осіб. Серед врятованих не тільки українці, але й громадяни Афганістану, 65 з яких уже попросили про статус біженця в Україні. Через це виникає питання: який стан справ з біженцями в Україні – скільки їх і чи достатньо місць для їх розміщення? Крім цього, актуальним залишається питання внутрішньо переміщених осіб і того, чи існує різниця між забезпеченням біженців та ВПО.

За інформацією Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН в Україні), станом на початок січня 2021 року на території нашої держави проживало 2172 біженці та 2430 шукачів притулку. Біженці в Україні походять з-понад 60 різних країн, причому більшість – з Афганістану (біженці – 38%; шукачі притулку – 25%), Сирії (біженці – 24%; шукачі притулку – 7%), Російської Федерації (біженці – 6%; шукачі притулку – 9%) та Сомалі (біженці – 4%, шукачі притулку – 5%)

Також за даними УВКБ в Україні, станом на 1 січня 2021 року в Україні перебували 822 біженці з Афганістану та ті громадяни, які потребують додаткового захисту. Це 36% від загальної кількості осіб. Якщо порівняти інформацію від УВКБ ООН в Україні за січень і кінець липня 2021 року, то в Україні побільшало афганських біженців лише на 3.

Якщо ж брати динаміку за весь минулий рік, то УВКБ ООН в Україні дає такий коментар:

«В Україні шукачі захисту з Афганістану завжди були серед трьох найбільш численних груп заявників. Ми говоримо не про великі цифри в цілому. Загалом у 2020 році до Державної міграційної служби України звернулися 597 нових заявників, серед них було лише 134 громадянина Афганістану».

Так, Україна переважно не є кінцевою точкою для біженців, однак слід враховувати, що афганці становлять понад третину всіх біженців в Україні, а можливе надання статусу біженця ще 65 афганцям тільки збільшить відсоткове відношення біженців з Афганістану серед усіх біженців в Україні.

Крім цього, слід взяти до уваги ставлення українців до біженців з інших країн. Так, згідно з результатами соцопитування, проведеного у межах публікації “Що в Україні знають і думають про права людини. Оцінка змін 2016-2018 рр.: результати другого соціологічного дослідження”, 28,4% українців у 2018 році були проти надання статусу біженця іноземцям, які залишають свою країну через переслідування влади. Загальний же відсоток українців, які проти біженців, складає майже третину (32,6%), адже, крім тих, хто проти будь-яких біженців (28,4%), ще 4,2% – проти надання статусу біженця особам із Близького Сходу та Африки. Отже, попри незначну підтримку надання статусу біженця всім іноземцям, за що виступає 38% українців, інші дві третини або не можуть відповісти (30,6%), або проти біженців взагалі (28,4%) чи біженців з Близького Сходу зокрема (32,6%).

Чому ж третина опитаних українців (із загальної вибірки, що становить 1998 осіб) налаштовані проти біженців? Та ж публікація “Що в Україні знають і думають про права людини. Оцінка змін 2016-2018 рр.: результати другого соціологічного дослідження” наводить наступні причини негативного/обережного ставлення до біженців: брак освіти і культури стосовно біженців, а також низький рівень толерантності до інакшого. Іншою причиною обережного/негативного ставлення до біженців може бути те, що тільки 27,7% українців вважають толерантність важливою цінністю для прав людини. Тож саме брак освіти і низька толерантність до представників інших культур є причинами того, що третина українців ставиться або обережно, або негативно до біженців.

Беручи до уваги, що хоч в Україні і понад 2100 біженців, держава може забезпечити тимчасове розміщення тільки для 421 особи у трьох притулках, а саме в Яготині, де можливе одночасне проживання до 101 біженця; Одесі (одночасне проживання до 200 осіб) та в Мукачеві, де одночасно можуть проживати до 120 осіб (70 у Мукачеві та 50 у м. Перетин). При цьому біженцям в Україні не надається безкоштовна екстрена медична допомога; соціальна допомога, а також допомога у вивченні мови держави перебування, аби адаптуватися до нового середовища.

Через це Україні слід перейняти міжнародний досвід у підході до біженців. Так, цікавим буде досвід країн Балтії, де у Латвії, Литві та Естонії діють державні програми з вивчення мови і соціальної адаптації біженців. Наприклад, в Естонії міністерство культури забезпечує біженцям 300 годин вивчення естонської умови, а програма “Будемо знайомі”, яка передбачає проведення спільних заходів між біженцями і місцевими жителями, допомагає завести нові знайомства і більш адаптуватися до місцевого соціуму загалом. У Латвії, наприклад, вивчення латиської для біженців здійснюється за шістьма рівнями, причому навчання на кожному рівні триває по 6 тижнів або 150 годин. А в Литві біженці можуть безкоштовно отримувати необхідну медичну та психологічну допомогу, а також соціальні послуги в Службі охорони державного кордону чи в Центрі приймання біженців. Тож в Україні слід розглянути варіант впровадження державної програми з вивчення української мови серед тих, хто перебуває у процесі отримання або вже отримав статус біженця, а також варіант забезпечення для таких осіб державної програми соціальної адаптації, що може запроваджуватися Міністерством культури та інформаційної політики України.

Отже, попри невелику кількість біженців в Україні, існує низка проблем щодо їх належного забезпечення соціальними послугами. Це і мала кількість притулків для тимчасового розміщення, і брак державних програм, які б сприяли їхній адаптації у новому середовищі. Через це варто взяти до уваги досвід країн Балтії, де існують державні програми адаптації для біженців.

Як згадувалося вище, притулки тимчасового розміщення біженців не можуть задовольнити житлові потреби всіх біженців, а тільки близько 25%. Однак ситуація з житловими потребами внутрішньо переміщених осіб ще більш складна. Так, згідно з Єдиною інформаційною базою про внутрішньо переміщених осіб, станом на липень 2021 на облік було взято 1 473 650 людей. Через таку велику кількість тих, хто змушений був змінити місце проживання, постає питання житлового забезпечення тих, хто не міг залишатися в районі бойових дій, однак не мав достатніх фінансових ресурсів, аби придбати житло. Наприклад, у 2020 році уповноважена ВРУ з питань людини Людмила Денісова повідомила, що 70% внутрішньо переміщених осіб потребують житла, а це понад 1 млн осіб (близько 1 млн 31 тис.).

Крім цього, варто врахувати, що темпи надання житла для ВПО низькі. Наприклад, протягом 2017-2020 рр. державою було придбано 340 квартир для проживання понад 1100 ВПО. На 2021 р. виділено 125 млн грн для вирішення житлових питань внутрішньо переміщених осіб і планується приблизна закупівля такої кількості квартир, скільки придбано за 2017-2020 роки, що забезпечить житлом близько 850 осіб.

Для забезпечення ВПО житлом функціонує державна програма 70/30, що орієнтована на придбання житла для ВПО: 70% вартості сплачується з державного бюджету і 30% з місцевого. До того ж, від внутрішньо переміщених осіб не вимагається жодних внесків, однак таке житло перебуває в комунальній власності. А у межах державної програми “Доступне житло”, де 50% вартості житла фінансується державою, а 50% ВПО, не передбачено коштів на 2021 рік, що жодним чином не вирішує житлове питання для внутрішньо переміщених осіб, хоча в черзі на цю програму стоять 16 тис. українців.

Слід звернути увагу, що біженці не складають конкуренції для внутрішньо переміщених осіб, оскільки для перших існують окремі притулки для тимчасового розміщення, а для ВПО – державні програми, що забезпечують безкоштовним житлом, хоча вони не можуть задовольнити потреби переважної більшості ВПО.