Повернутися до списку експертів
Попередня Наступна

Чи є в України стратегія безпеки?

Чи є в України стратегія безпеки?

Інколи банальні та заїжджені речі – правильні. Якими б вони не здавались надоїдливими. І краще «стопятсот» разів повторити одне й теж, ніж втратити все – суверенність, державу, права і свободи людини.

І зараз головний виклик нашій безпеці – це війна з Росією. Обираючи нову владу два роки тому багато українців покладали надії на завершення війни. На те, що зміна президентів у країні дозволить змінити стан речей.

Але часто ми живемо в ілюзіях, стратегіях поглядів, які нав’язують нам політтехнологи, соцмережі та «говорящі голови» з телевізора. І хочемо вірити в те, що галочкою у бюлетені можна завершити бойові дії на Сході. Що одна людина, нехай і президент, може вирішити всі питання одночасно. Треба сказати, що і під час президентської виборчої кампанії жоден з кандидатів не говорив – та ні, це не сфера моїх переважень, або – це не залежить від мене. Вони намагались відповідати прагненням українців. Показово – заміть того, щоб ці прагнення самостійно визначати.

Та нова влада два роки вчилась. Досить довгий період часу вона намагалась подивитись «Путіну в очі», знайти точки дотику. Часто при цьому переступаючи через «червоні лінії» - то запроваджуючи Консультативну раду, то підписуючи документ про припинення обстрілів, де посередником є СЦКК - структура, до якої не входить «та сторона» (або точніше, туди самопризначили себе представники ЛДНР). Влада ігнорувала обстріли для розведення військ. І влада ж продовжувала шукати зустрічі з Путіним заради самої зустрічі. Та водночас єдине, що зрозуміла за ці роки влада – це те, що Москва не буде йти на поступки. І що загрози від Кремля уже йдуть не ззовні, а зсередини.

Помилки вчать. А частіше вчать не помилки, а вулиця, яка не давала перейти «червоні лінії». Українські пасіонарії вчили президента бути президентом. Не покладали всю відповідальність на Банкову, а розуміли, що вона на кожному громадянину.

Та і сьогодні ми продовжуємо жити в конструктах, коли діяльність влади залежна від громадської думки. Досі немає роботи на випередження. Ніхто не працює з поглядами українців – і крім банальних фраз про «мирну інтеграцію» - реальної схеми вирішити конфлікт ніхто не пропонує. Тому в нас немає і чітких поглядів у населення «що робити з Донбасом». А тому й немає чіткого бачення.

Немає системної роботи з громадською думкою на території ворога. І звичайно – немає розуміння, а що далі. Часто ми просто реагуємо – відповідаємо на подразники. А наші українські «схеми» роботи – це звичайні одноходівки. І навіть зараз – ми чекаємо на те, як відбудеться зустріч новообраного президента США Байдена і російського «царя» Путіна. І що вони вирішать щодо України.

Так, в нас є якісь формальні стратегії. Але вони – лише букви на папері. Немає видимості що Україна робитиме далі. Ми зайняли позицію вичікування. І в ній сидимо – сподіваючись на те, що Путін піде, що в Росії відбудеться революція. Що Москва погодиться сама «злити» назад Донбас і Крим. Але цього не буде – не буде доти, доки ми самі не почнемо проявляти ініціативу. Доки наші стратегії перестануть бути красивими піарходами, проханням допомоги та необхідністю відповідати на запити. А стануть дійсно стратегіями – де ми будемо формувати питання, де буде багатоходівка, і де відповідати доведеться ворогові.